Як обирати себе

Епідемія втрати себе – контекст вибору себе

Ми живемо в епоху, коли бути жінкою стало складніше, ніж будь-коли. Ми маємо доступ до кар’єри, свободу пересування, право голосу і можливість будувати бізнес. Але парадокс полягає в тому, що маючи все це, ми часто втрачаємо найголовніше — самих себе.

Це не ваша особиста провина. Це тиха, непомітна епідемія, яка охопила сучасних жінок. Ми навчилися бути ефективними, сильними, “зручними” або “успішними”, але розучилися чути той тихий голос всередині, який каже: “А чого хочу я?”.

Пастка “сучасної сильної жінки”

Ми потрапили у подвійну пастку. З одного боку, на нас тиснуть вікові родові програми: “Будь хорошою, будь жертовною, дбай про інших”. Як зазначає психолог Софія Пхаладзе, в багатьох родинах егоїзм витіснявся поколіннями, а жертовність прославлялася як найвища чеснота.

З іншого боку, сучасний світ вимагає від нас бути “успішними”. Моніка Йейтс, експертка з жіночої психології, влучно описує цей феномен: ми настільки втомилися бути слабкими, що вирішили стати “як чоловіки”. Ми одягли броню гіпер-незалежності, контролю та жорсткості.

Ми намагаємося довести, що можемо все: заробляти як чоловіки, керувати як чоловіки, і при цьому залишатися ідеальними матерями та дружинами. Моніка розповідає про жінок, які виснажують себе підрахунком “50 на 50” у стосунках, боячись відпустити контроль хоча б на мить, бо це здається їм слабкістю.

Ми біжимо марафон, де фінішна лінія постійно відсувається. І в цій гонитві ми губимо свою природу, свою м’якість, свою здатність відчувати і насолоджуватися життям. Ми стаємо “функціональними”, але нещасними.

Війна як каталізатор

Останні роки стали для нас випробуванням на міцність. Ковід, а потім повномасштабна війна, збили наші базові налаштування. “У війну ви все одно на перше місце ставите не себе”, — каже Олена Борисова. І це природно. Це інстинкт виживання.

Але війна триває, а життя не стоїть на паузі. Жити в режимі “відкладеного життя”, в режимі очікування (“коли все закінчиться, тоді я…”) — це шлях до глибокої депресії та втрати сенсу. Ми не можемо чекати ідеальних умов, щоб повернути собі себе. Бо, як показує досвід наших героїнь, саме в момент найбільшої кризи опора на себе стає єдиним порятунком.

Коли зовнішні опори руйнуються — зникає звична робота, розпадаються стосунки, роз’їжджаються друзі — залишається тільки те, що є всередині. Наташа Калініна, втративши звичний “сервіс підтримки” у вигляді близьких, знайшла всередині “внутрішню Наташу” — ту силу, яка може подати руку, коли здається, що ти падаєш.